Санчо та його блог (sanchoselin) wrote,
Санчо та його блог
sanchoselin

Як я цікаво провів день 22 січня 2014 року

Борітеся — поборете!
Вам Бог помагає!
  (Т. Шевченко. Кавказ. 1845)

Слава Богу, я врешті решт завершив писати спогади про події 22 січня 2014 р., які, нажаль, не стосуються дня Соборности України.

Ранок
Встав я вранці, вбрався, сів поснідати, включив новини. Раптом бачу, що на в. Грушевського точиться справжній бій, хоча до того кілька днів там відбувалося статичне протистояння. Крім того, повідомили, що є вже двоє забитих на смерть (до вечора жертв снайперів було вже п'ятеро).

Я інтуітивно вирішив, що моє місце на Майдані. Дорогою раптом збагнув, що каміння і пляшки у силовиків кидають молоді хлопці, тобто, серед них можуть бути і мої студенти! Далі єдиною метою моєю було добігти до Грушевського та впевнитися, що моїх студентів там немає, або знайти там своїх студентів і вмовити їх відійти на майдан Незалежності, або ще краще, поїхати додому.


На Грушевського
На Грушевського я пробув біля години. Протягом цього часу повз мене пролетіло дві атаки ВВ-шників та "Беркуту". Силовики шикувалися протягом паузи у дві шеренги: першими стояли солдати внутрішніх військ строкової служби, яким "пощастило" потрапити у ВВ, за ними ховалися хоробрі беркутівці. Коли їм давали команду "Фас!", всі бігли вперед атакувати протестувальників. Я знаю, що, зважаючи на мої вік та комплекцію, я все'дно не втечу. Тому я просто стояв побіля стіни дому, в якому кафе "Сушия" і дивився. Тим паче, що совість моя чиста, чо мені тікати? Силовики бігали за майданівцями проїзжою частиною, тротуар там досить широкий, тож, я був у відносній безпеці. Поділюся цікавим спостереженням. Солдатики з ВВ, доганяючи протестувальників, не хватали їх, а просто бігли поруч, не беручі гріха на душу. Не хочу сказати, що всі вони такі чорні та пухнасті, але що бачив, про те й свідчу. А за ними вже летіли беркутівці, ті забирали всіх, хто не втік. Здебільшого людей літнього віку.

Затримання
Впевнившись у тому, що моїх на передовій немає, я пішов собі на Майдан. Коли я був вже біля входу до готеля "Дніпро" на Европейській, почалася чергова атака. Я знов встав біля стіни, біля мене примостився чоловік моїх же років (50..60). Знову натовп пробіг повз нас, але раптом з-за рогу вилетів беркутівець, і побачивши нас, аж зрадів. Закричав: "Ложись! лицом вниз, голову не поднимать!" Гукнув напарника, і нас повели. Слава Богу, не били, тільки штовхали кийком в спину: "Быстрее!"

Завели нас на Грушевського, за шеренгу ВВ. Тут я став свідком дикої сцени. На купі одежі сидів абсолютно голий хлопець, якому вже при мені наказали: "А теперь по Грушевского — бегом!". Що з ним далі сталося, не знаю. Тож, козак Михайло Гаврилюк не одинак. Це в беркутні така собі "развлєкаловка".

А далі "мій" беркутівець закричав: "А теперь ты!" Ну я й почав роздягатися. Зняв з себе сумку й куртку, які одразу опинилися в руках мого "куратора", коли підійшов інший беркутівець і "моєму" сказав: "Пожилой же человек. Ты что, и его раздеть хочешь?" Перший аж заходився від люті і заволав: "Тогда веди их обоих сам!" Він взагалі не говорив спокійно, а тільки кричав, навіть на своїх, рясно розбавляючи мову матюками. Я думаю, що він просто неадекватний. Зірвав з мене окуляри зі словами "На х.я очки нацепил?!!" й розтоптав. Можливо, контужений, а може, обкурений. На мої вимоги щодо речей я отримав черговий потік на тему "Сашуню, ти не правий". Дізнався, що через нас, майданутих пі..сів, вони два місяці не бачать жінок та дітей. Ну, в цьому я їм дійсно співчуваю. Залишилися у "Беркута" паспорт, куртка, сумка, у яких гаманець з банківськими картками, готівкою 1350 грн., водійське посвідчення (від 1975 р., дороге було як пам'ять), смартфон, ключі від хати, машини, гаражу, двох місць роботи, ну і всяке менш цінне. Молитимуся Господу, щоби Він дав йому здоров'я та хоч трохи розуму і совісти.

Ув автозаку з вітерцем
Довели мене до автозаку. Тут мені "пощастило". Дали команду до нової атаки, "Беркут" полетів. А щоб завести затриманого до автобусу, має бути рапорт того, хто затримав. Без нього не приймають. В результаті я стояв на морозі -10 гр.С півтори години. В автозаку працювали двигун і пічка, щоправда, дверцята були відкриті, тож було хіба -8..-7.

Зате я поспілкувався з хорошими людьми. У автозаків харківські номери, і працює там не "Беркут", а звичайна міліція. Харківська. Вони теж два місяці не бачили рідних, але ведуть себе адекватно. Скаржилися на побутові умови, але з тезою, що це на совісти їхнього керівництва, погодилися. Одному діду дали потелефонувати родичам, у яких він в Києві зупинився, хоча мобильники зразу позабирали, бо "не положено". Ну тут і я попросився видати дзвінок жінці, бо обіцяв бути вдома десь о 15-й. З дідового телефона і подзвонив, хоча крім того, що мене затримали, і я в автозаку, нічого не міг сказати.

У бусі, коли міліціонер збирав анкетні дані, виявилося, що я там один киянин, майже всі — з західної України, але один одесит і два кримчанина. Приємно. Крім мене і того діда решта жила на Майдані у наметах. При цьому більше половини з близько 20-и людей затриманих — мого віку і старші. Тому що у "Беркута", мабуть, план по затриманнях, а кого хапати, їм байдуже. Хто швидко не може бігати, тих і взяли.
Через певний час прийшов який-то міліціонер, приніс торбинку з моїми папірцями (фігня всяка, аж до протоколів лабок моїх студентів, які я забув викинути) і, на диво, абсолютно всі ключі. На моє волання, де мовляв, решта, він відповів, що це все, що принесли.

Врешті близько 17-ї нас повезли роздавати по райуправліннях МВС. У заку нас було десь двадцятеро, а стільки жоден РУВС не міг прийняти. Ув одному взяли п'ятьох. І тут молодий лейтенантик, старший в команді, наказав вивести трьох найстаріших (мовляв, нехай старі вже йдуть в тепло) і двох молодих хлопців, сильно побитих, з кривавими головами. Я так розумію, що "Беркут" тих, хто якось пручався, одразу бив, причому по голові. Цим двом хлопцям лейтенант приказав: "Як вас заведуть і зареєструють, вимагайте медичної допомоги. Зобов'язані надати". А мене після цього, зважаючи на мої габарити, пересадили з одномісної клітки, де ми тулилися вдвох, до двомісних «апартаментів».

РУВС — система і живі люди
Врешті решт, накатавшись містом у годину пік, о десятій вечора дісталися до Святошинського РУВС. Завели мене до кабінету зі слідчим, який виявився геть молодою людиною, років зо два після Академії МВС. Перед тим, ще біля автобуса, наділи на мене наручники. Цікаво, це ж вперше! І взагалі, я з подивом звернув увагу, що страшно не було зовсім. Було відчуття досади і обурення, коли мене взяли, коли відверто пограбував мій відморозок. А страху не було, була цікавість. Вперше в автозаку, вперше в кайданах, у слідчого.

З'ясували мої анкетні дані, сильно здивувалися, що доцент університету теж екстреміст. Щоправда, наручники після цього зняли. Я написав три аркуші пояснень, виклавши фактично те саме, що я тут писав вище. Слідчий сумно сказав, що в них вказівка всім оформлювати карні справи за статтею "Організація масових заворушень" (це від п'яти до восьми або від восьми до 15-ти в залежності від наслідків). Уявляєте собі, сорок тисяч на Майдані і жодного учасника заворушень, всі організатори! Згадалося з Гайдая: "Быстрее, боярин, начальник дело шьёт". :-)
Тут треба віддати належне моєму слідчому. Почитавши мої пояснення, він зробив декілька справді цінних зауважень типу "отут треба ще таке написати, а отут — таке". Поради справді були слушними і робили з мене чи не янголятко.

Справу "шили" досить довго, десь до опівночі. Далі понесли її прокурору, який чергував у відділі в зв'язку з ситуацією. Півторагодинна пауза, бо привезли нас вісьмох, всі справи вивчалися.

Протягом паузи ми бесідували "за жізнь" зі слідчим та його двома напарниками. Було видно, що він відчуває до мене симпатію, бо розуміє, що ніякий я не екстреміст. А те, що я полетів на Грушевського заради студентів, їх взагалі вразило. Розпитували (чисто для себе, не для протоколу; це повторювали кілька разів), що примушує людей на морозі стояти і жити на Майдані. Я все пояснював, що стоять давно вже не за асоціацію з ЄС, а проти влади, що справді є бандитською. І про всяке інше.

Я попросив слідчого дати мені подзвонити жінці, бо вона не знає, де я. Потелефонував він сам, сказав, де я, і додав, що десь протягом години мене відпустять, можете приїхати забрати, куртку чоловікові не забудьте, бо він в самому светрі. Далі я проінструктував Світлану, як заблокувати сімку та всі банківські картки. Прилетіла адвокатеса, що співробітничає з ЄвромайданSOS (дякую своїй дружині Світлані за турботу). Теж дала мені кілька справді цінних зауважень щодо того, що би треба було писати у свідченнях і як себе вести, за що я їй щиро вдячний. Після її відходу ми продовжили несуєтну бесіду, але рішення слідчий уже прийняв.

Прийшла новина. Всіх прокурор постановив запроторити до камери на три доби, бо запобіжну міру визначає суд, і має це зробити протягом 72-х годин.

На волю — з чистою совістю!
Кінець кінцем. Коли ми залишилися в кабінеті наодинці, слідчий дуже швидко став набирати мої рукописні свідчення. Через двадцять хвилин це вилилося у "Протокол допиту свідка". Таким чином тепер я був свідком, якого запросили дати свідчення про те, що я бачив. А після того тримати свідка у відділку — навіщо?

Вийшов я о 2:30 ночі. На ґанку будівлі мене зустрічали двоє моїх колишніх студентів, з якими я і не спілкувався всі п'ять років після закінчення ними КПІ. Вони повіли, що був значно більший натовп, готові були провести маніфестацію за моє звільнення, але коли стало відомо (десь о 23:30), що мене відпускають, то решта побігли на метро, а ці двоє прибули своєю машиною, тож сказали, що дочекаються, поки мене не побачать. Після того поїхали на Майдан — продовжувати будувати барикади…
Через декілька днів з новин я дізнався, що решті затриманих запобіжною мірою суд призначив утримання під вартою протягом двох місяців, у Лук'янівському СІЗО...

Дякую всім від щирого серця
Взагалі я неймовірно зворушений тим, наскільки багато людей піднялися і прийняли участь у моїх пошуках. Після мого першого дзвінка жінці вона повідомила лише синові та братові моєму. Син виставив пост про те, що мене затримано, і що місцезнаходження моє невідоме, і навів телефони свій і мамин. Брат став телефонувати співробітникам факультету. А далі люди стали робити репости, повідомляти тим, хто мене знає, телефоном. За словами сина і жінки кожен з них протягом дня отримав не менше 50-ти дзвінків. Навіть більше, бо за словами сина, поки він з кимось розмовляв, виявлялося два-три пропущених виклики. Жінці навіть телефонували незнайомі їй люди, що представлялися батьками моїх студентів. Це були і дзвінки підтримки, і запитували, що можна зробити.
Все, що можна було зробити, це завітати у певний РУВС і з’ясувати, чи я там є, бо телефоном вони, бач, таких довідок не надають. Велику роботу провела наша студрада. Її голова мобілізував студентів, і в усі РУВСи поїхали групи по дві-три особи, хто там ближче живе. Ректор КПІ (він же мій завкафедрою і мій науковий керівник) задіяв свої можливості.

Все, щоправда, виявилося марно, бо шукали мене протягом дня, а я сидів та катався в автозаку з 13-ї по 22-у годину. Ні, не марно! І я, і решта наочно побачили, наскільки багато у нас хороших людей, готових прийти на допомогу у разі потреби. Пробачте мені невільний пафос.
Наступного дня я на роботі відвідував всіх, про кого знав, що вони діяли напередодні, з візитами вдячності. Кожному довелося переповісти всю історію. Я підрахував, що повторив її протягом кількох днів 35..40 разів.

Ще раз користуюся нагодою і всім висловлюю свою уклінну подяку. Бережи вас Бог.


Я не люблю тебе, ненавиджу, беркуте!
За те, що в груді ти ховаєш серце люте,
За те, що кров ти п'єш, на низьких і слабих
З погордою глядиш, хоч сам живеш із них...
  І. Франко, 1883 р.



Tags: Беркут, Грушевського, беркут, грушевського, затримання
Subscribe

  • Credo

    Колись, у далекі вже дев'яності, під час чергового загострення взаємин з братньою Росією я прочитав один пост, у якому було сказано у т. ч. таке.…

  • Кінець світу

    ... В цей чудовий осінній останній день вони попрямували до незрозумілої і трохи моторошної за оповідками тутешніх жителів країни. У ній колись…

  • Під КМДА вимагали надати русинській мові статусу регіональної (ВІДЕО)

    Під КМДА вимагали надати русинській мові статусу регіональної (ВІДЕО)

  • Post a new comment

    Error

    Anonymous comments are disabled in this journal

    default userpic

    Your IP address will be recorded 

  • 35 comments
Previous
← Ctrl ← Alt
Next
Ctrl → Alt →
Previous
← Ctrl ← Alt
Next
Ctrl → Alt →

  • Credo

    Колись, у далекі вже дев'яності, під час чергового загострення взаємин з братньою Росією я прочитав один пост, у якому було сказано у т. ч. таке.…

  • Кінець світу

    ... В цей чудовий осінній останній день вони попрямували до незрозумілої і трохи моторошної за оповідками тутешніх жителів країни. У ній колись…

  • Під КМДА вимагали надати русинській мові статусу регіональної (ВІДЕО)

    Під КМДА вимагали надати русинській мові статусу регіональної (ВІДЕО)